Споконвіку Черкащина була відома як край хліборобів. Тому тема млинів тут особлива. У давнину зерно молотили ціпами, та за допомогою коней, які ходили кругами по розкладеним на землі снопах. Справжній прорив стався з появою водяних млинів і вітряків. За історичними даними, це сталося ще у середні віки. В Україну млини прийшли з Європи, перші письмові згадки про це історики відносять до XVI сторіччя, і вже за півтора сторіччя почався розквіт млинарства, який тривав кілька століть. Зараз, важко уявити, що млинарі, або мірошники, як теж називають тих, хто працював на млинах, тоді мали не саму добру славу. Більше на cherkasy.one.
Сила, народжена водою
Водяні млини з’явилися раніше вітряків, і переважно були розташовані на річках зі швидкою течією, таких, як, наприклад, Рось. Механізм водяного млина приводила в дію сила падаючої води, але будівництво такої технічно складної споруди вимагало чималих коштів – адже окрім власно млина, доводилося будувати греблю, перегороджувати частину річки та копати канали, щоб спрямувати воду на колесо млина. До того ж утримання усього цього хазяйства потребувало і часу, і сил і грошей. З цієї причини, першими володарями водяних млинів були заможні господарі та козаки, іноді млини були розташовані при монастирях.
Іноді виникала і нечесна конкуренція між власниками млинів, які намагалися захопити для свого млина найвигідніше місце на березі, чим вище по руслу, тим краще. За словами істориків, свідоцтва про це збереглися в судових документах того часу. Недобросовісні млинарі, спускаючи воду, навмисно затоплювали греблі своїх конкурентів, які знаходилися нижче по течії. Не відставали від них і власники нижчих гребель – вони якомога вище підіймали греблю, щоб підтопити “сусіда зверху”, адже чим більше млинів, тим менший прибуток отримує кожен з них. Іноді, потерпаючи від несправедливості мірошники, навіть об’єднувалися між собою, щоб поскаржитися до суду на своїх кривдників.
Завдяки технічному прогресу, водяні млини розширювали свої функції. Окрім переробки зерна, за допомогою водяних млинів працювали лісопилки, водокачки, ковальські молоти та інші механізми.
“Добрі душі українського степу”
А як бути там, де поруч немає річки? В таких місцях ставили вітряки. Михайло Стельмах писав: «Сизі від негоди, ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі, основою, хрестовиною тримаються чорної землі, а крилами жадають неба».
Ставили вітряки на високих місцях неподалік від села. Там же поселявся і мірошник з родиною. Професія мірошника зазвичай була спадковою, справа передавалась через покоління дітям та онукам. Всі члени родини так, чи інакше брали участь у роботі млина, тому робітників зі сторони практично не наймали. Якщо у вітряка був інший власник, мірошник укладав з ним договір, згідно з яким вносив орендну плату, а також займався обслуговуванням та ремонтом вітряка.
На початку ХХ сторіччя на Черкащині настав пік розвитку вітряного млинарства. В першій третині сторіччя вітряки досягли найбільшої кількості за всю історію свого існування. А вже з початком колективізації млинарство стало приходити у занепад, як «неперспективне». За даними краєзнавців, зараз на Черкащині налічується 23 вітряки, з яких п’ять перебувають у робочому стані.
Діючий вітряк у селі Теклине Смілянського району
Подарунок для чорта, або як продати душу
Як і представники інших професій, працюючих за допомогою сил природи – гончарі, ковалі тощо, у народній свідомості кожен млинар наділявся надзвичайними властивостями, або навіть мав зв’язок з нечистою силою. Млинарів пов’язували зі стихією води, чортами, водяником. Іноді балакали, що мірошники обдурюють людей, домішуючи до борошна пісок. Такі повір’я мали місце не тільки на Черкащині. За словами кандидата історичних наук, етнолога, наукового співробітника Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Костянтина Ряхна, подібні забобони існують у поляків, чехів, білорусів та інших слов’янських народів.
У часи пізнього середньовіччя, саме млинарів та повитух найчастіше звинувачували в чаклунстві, що зафіксовано в історичних документах XVIII сторіччя. Тоді люди вірили, в те, що млинарі були знахарями та відьмаками, а коло їх млинів жили водяні чорти. Раз на рік млинар робив чорту щедрий подарунок – кидав у воду відгодовану чорну свиню, – щоб той не замучив його уві сні, або не пошкодив греблю або млин, які теж, звісно, будувалися за допомогою чорта. Якщо була нагода, то замість свині, млинар ніби-то міг зіштовхнути у воду і людину.
Покровителем мірошників вважався сам водяник, який пропонував усім бажаючим легкий спосіб “продати душу” нечистому. Для цього було достатньо написати на листі паперу клятву чортові, загорнути в папірець камінь, та кинути його у воду, під колесо млина.
А ще люди вірили, що мірошники можуть на відстані зупинити млин, наслати на людей щурів, або зіпсувати борошно. Заради справедливості скажемо, що крім цих неприємних рис млинарів, люди також вірили в те, що млинарі можуть також врятувати людину, або зцілити важкохворого.
До речі, до вітряків ставлення було теж неоднозначне, вони теж були ніби-то територією нечисті. За повір’ями, в кожному вітряку сидів чорт, який допомагав мірошникові крутити крила вітряку навіть у саму тиху погоду. Не в останню чергу, люди з підозрою ставилися до представників цієї професії і через те, що жили мірошники зазвичай відокремлено – за межами села або біля річки, і хто його знає, що робиться там, коли нікого зі сторонніх немає поруч…