Давно відомо, що Черкаська земля багата на таланти. Серед них яскравими зірками сяють видатні спортсмени, серед яких є і призери Олімпійських ігор. Один з них – заслужений майстер спорту України, Заслужений тренер України, штовхач ядра Олександр Багач, який у запеклій боротьбі виграв бронзову нагороду на перших для незалежної України літніх Олімпійських іграх в Атланті у 1996 році. Більше на cherkasy.one.
Покращував спортивну форму на городі
Майбутній спортсмен народився у 21 листопада 1966 року у селі Матусів на Шполянщині. Як розповідав Олександр Миколайович, його рідне село знаходиться за 12 кілометри від районного центру, міста Шпола. Спортом хлопець захоплювався з дитинства. Тричі на тиждень велосипедом зі Шполи приїжджав тренер Василь Оберемок, щоб залучити до спорту сільських дітей. Саме тоді Сашко, який навчавсь у четвертому класі, почав займатися легкою атлетикою. Спочатку юні спортсмени вдосконалювали загальну фізичну підготовку, займалися бігом та стрибками. Підтримувати добрий фізичний стан хлопцю допомагали господарські справи, які сільським дітям знайомі з раннього віку – разом з дорослими він рубав дрова, заготовляв сіно, носив воду, копав город. Крім того, як згадує Олександр, він з дитинства був високим і кремезним.
Коли Олександр вчився у сьомому класі тренер, який бачив добрі фізичні дані, хлопця, порадив йому спробувати себе у метанні списа. Але Сашкові більше сподобалося штовхання ядра. Перші успіхи не змусили довго очікувати на себе – Олександр одержав свою першу вагому перемогу, ставши чемпіоном області. А в восьмому класі юного спортсмена вже запросили до Києва, у спортивний інтернат. За словами Олександра, тоді його зріст вже був понад метр дев’яносто, а важив він 90 кілограмів. Спочатку Олександр пробував свої сили і у штовханні ядра, і у метанні диска та спису. У випускному класі він став чемпіоном СРСР, та брав участь у легкоатлетичних змаганнях за кордоном.
Олімпійський успіх вусатого богатиря
Спортивна кар’єра Олександра складалась доволі вдало. К дев’яностим рокам він входив до когорти сильніших легкоатлетів світу. На його рахунку були медалі чемпіонатів Європи та світу, золоті нагороди чемпіонатів Європи. Тож, на момент Олімпіади в Атланті Олександр Багач був досвідченим та титулованим спортсменом. Але, за словами Олександра, 1996 рок видався для нього досить важким – він невдало виступів на чемпіонаті Європи, а під час підготовки до Олімпіади, важко захворіла його донька. Не дивно, що підготовку прийшлося залишити на другому плані, а всі фізичні та моральні сили присвятити родині.
І все-таки попри всі труднощі, Олександру зміг зібратися та гідно виступити на Олімпіаді. Тоді за нашого богатиря з неповторною посмішкою та фірмовими вусами вболівала вся Україна. До речі, вуса – особлива гордість Олександра. За його словами, перші вуса він відростив ще у юності, але тоді вони не справили на нього враження і він їх поголив. Справжні чоловічі вуса він відростив у 1993 році, і з тієї пори не може уявити себе безвусим.
Але повернемось до Атланти. Тоді хвилювання Олександра було настільки сильним, що він повністю усвідомив, те, що виборов бронзову медаль, тільки наступного ранку, прочитавши новини. Те, заради чого він працював довгі роки, нарешті звершилося, він – призер найголовніших змагань світу.
Чорна смуга
Через кілька років після цього в житті Олександра настала чорна смуга. В 2000 році, під час підготовки до Олімпіади в Сіднеї, через сумнівні допінгові проблеми, його було дискваліфіковано. Олександр не приховує, що це стало для нього повною несподіванкою і дуже сильним ударом. Все вказувало на те, що сталася якась дика помилка, адже кількість допінгу в пробах зашкалювала – жодна людина не могла прийняти таку нереальну купу забороненого препарату. Через явну безглуздість звинувачень, федерація легкої атлетики України намагалася боротися зі спортивними функціонерами, пропонувала за власні кошти перевірити ті кляті проби на ДНК, але, на жаль, сили були нерівними.
Таким чином, на піку своєї спортивної кар’єри Олександр опинився без справи свого життя, з родиною, в якої підростали троє дітей. Як пізніше зізнавався Олександр, в той час, він опинився сам на сам зі складними проблемами – втрата основного заробітку, відсутність освіти, яка дозволила б йому шукати іншу роботу (свого часу Олександр був змушений після двох з половиною років навчання покинути сільськогосподарську академію, через народження донечок-двійнят, які потребували батьківської уваги).
Але його спортивний характер допоміг Олександрові подолати ці негаразди. Він став тренувати українських параолімпійців. Його вихованці одержують перемоги на престижних міжнародних змаганнях. Займалися спортом і діти Олександра. Його дружина – плавчиня, звичайно, вона подбала, про те, щоб її діти добре плавали усіма стилями і вже за кілька років одна з доньок стала майстром спорту з плавання. А син Микола пішов по батьківських стопах – став чемпіоном України зі штовхання ядра серед юнаків, посів друге місце на дорослому чемпіонаті. Але у 2020 році сталася трагедія – Микола раптово помер від гострого інфаркту міокарда. Йому було лише 27 років.
А у лютому 2022 року на Олександра Миколайовича чекало ще одне випробування – тоді він дивом зміг вивезти сім’ю з під обстрілів Броварів на рідну Черкащину. А згодом родина повернулася додому. Отакий він наш черкаський олімпієць – справжній чоловічий характер допомагає йому долати всі життєві виклики.